Легенди Медоборів

Як стали гори Медоборами

Колись був час, що дуже позимніло на землі. Люди залізали в печери глибокі, завивались в шкіри звірині, палили вогнища. Але не минала напасть ні на місяць ні на два. Холод залізав по ночах до печер, і зачали помирати простуджені немовлята та молодші діти. Звірина тікала на полудень за Сонцем.

Сміливі воїни не раз викликали невидимого ворога на бій, але ніхто не відзивався. Боги приймали жертви і мовчали також.

Зібрались якось всі жінки і діти та пішли на горб до кам’яної Баби за порадою. Не хотіла свята Баба помогти відразу. А вже по тім, як назбирали жінки живої крові своєї в миску і тим задобрили, то забалакала:

- То блуди темні насилають той холод. А живуть вони далеко, за вічною водою, в глибоких печерах. По всій землі розіслали вони посланців, і ті їм дають знати, який люд вигнати звідти. На службі в них Вітровії-брати. Десь на вашій землі у чорній ямі живе посланець Дивогляд. Як його вбити, то стане тихо до пори. Як би хто загнав його під землю, то вже би ніколи не було біди. Як витримаєте ще п’ять Сонець, то вас може врятувати хлопець, що зродитися має нині в племені.

Заніміла Баба…

А прийшов на світ тої ночі син в молодої родини: Меди і Бора. Всі збіглися погледіти на свого спасителя і нарекли його Здобиславом. Бо мав собі здобути славу, а народові життя. Міцний і файний ріс хлопчик, живо набирав сили і росту. Як минуло йому чотири літа – приніс додому живого вепра, а як п’ятий минав, то живого медведика притаскав.

Сили мав за п’ятьох, але їв за десятьох.

З тим минуло п’ять літ. Одного вечора скликав батько всіх людей до печери і сказав синові про Бабині слова. Засвітилися молоднечою відвагою очі в хлопця і казав себе в дорогу збирати.

Досвідком відходив сміливець на Дивогляда. Прощався з матір’ю та батьком, як мудрий воїн. Ніхто б йому збоку не дав його літ. Ще вчора був менший, а за ніч мати його викупала в свої сльозах і чарівннім зіллі, то вищий був на цілу голову за всіх. На плечах ведмежа шкіряна торба з сушеним їством, в руках палиця тяжка грабова.

Вклонився родичам наостанок і щез в гущавині лісу.

Небагато-немало шукав він ту яму Чорну, і таки віднайшов її на тридесятий день посеред болота. Не озивався Дивогляд довго на гук. Аж на третій день збудив його Здобислав.

Виліз Чорт з ями заспаний, брудний та волохатий. Шерсть дибом, роги, як в цапа, ноги як в вепра, а хвіст, як у лева.

Але не настрашився того чудовиська Здобислав, та і не знав, що то є страх. Чув у собі велику силу.

А Здобислав таки до смерті загнав Дивогляда. Де втікає Дивогляд – за ним гори встають. Де змучиться і сяде – доли зеленіють. Де втікне в сторону – вискочить гора.

Вітровій тим часом безпечно гуляв собі краєм, глумився над людьми і реготав з їх горя. Незчувся, та й не сподівався, як його занесло на гори високі, де зачепився штаньми за каміння і впав у прірву, там і здох. Тут і втихло навкруг, і потепліло. Все стало, як колись бувало.

Посидів Здоби слав пару днів на тім місці, де той останній раз гуркотів, і як переконався в тому, що вже ніколи не вилізе, вернув щасливо додому.

Зутріли його радісно люди і нагодували, бо дуже охляв в бійці з рогатим, а потім вже слухали, як то було.

З того часу гори називають Медоборами, а бічні Товтрами.